КАМIННИЙ ХРЕСТ



Категории Василь Стефаник ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал I Вiдколи Iвана Дiдуха запам'ятали в селi Ґаздою, вiдтодi вiн мав усе лиш одного коня i малий вiзок iз дубовим дишлем. Коня запрягав у пiдруку, сам себе в борозну... Отак разом iз конем i пiдпрягався до будь — якоï роботи. Iван Дiдух працював багато, не менше, нiж його кiнь. Але коня жалiв бiльш, нiж себе. Десять рокiв вiдслужив Iван у цiсарськiй армiï. А як прийшов iз войська додому, то не застав нi тата, анi мами, лише хатчину завалену. А всього маєтку лишив йому тато букату [шматок] горба щонайвищого i щонайгiршого над усе сiльське поле. На тiм горбi копали жiнки пiсок, i зiвав вiн ярами та печерами пiд небеса, як страшний велетень. Нiхто не орав i не сiяв, i межi нiякоï на нiм не було. Лиш один Iван узявся свою пайку копати i сiяти. Конем пiдвозив гнiй пiд горб, а сам уже виносив його нагору. Так його колись i пiдвiяв вiтер. Вiд того Iван зiгнувся, тому й кликали його в селi Переломаним. Але хоч той горб його переломив, то полiтки [врожаï] давав добрi. Iван бив палi, бив кiлля, виносив на нього твердi кицки [грудки землi, брила, вивернутi плугом] трави i обкладав свою частку довкола, аби осiннi i веснянi дощi не сполiкували гною i не заносили його в яруги. Вiк свiй збув на тiм горбi. Були в Iвана й дивацтва: до церкви ходив лише раз на рiк — на Великдень, а ще курей зiцiрував. То так вiн ïх научував, що жадна не важилася поступити на подвiр'я i порпати гнiй. Ïв Дiдух на лавi, а не коло столу, пояснюючи це незвичкою. Отакий був Iван, дивний i з натурою i з роботою. II Гостей у Iвана повна хата, Ґазди i Ґаздинi. Iван спродав усе, що мав, бо сини з жiнкою наважилися до Канади, а старий мусив укiнцi податися. Зiбрав Iван цiле село i прощався з усiма, дивлячись на знайомi обличчя, нiби хотiв навiк запам'ятати. Так дивиться на воду камiнь, який долiшня хвиля викарбутить... iз води, як на утрачене щастя. Iван бажав здоров'я односельцям, звертаючись до кожного, з ким поряд жив i працював, з ким хрестив дiтей, з ким парубкував. Згадував про те, що сподiвався зiбрати гостей на синове весiлля, але доводиться ïхати з рiдного краю. I для кожного гостя Iван знаходить тепле слово. Та дєкую вам красно, та най вам бог дасть, що собi в него жєдаєте. Лай вам боже здоров'є, дiду Мiхайле... — Куме Iване, дай вам боже прожити ще на цiм свiтi, та най господь милосердний щасливо запровадить вас на мiсце та й допоможе ласковсвоєв наново Ґаздов стати! — Тимофiхо, кумо, я хочу до вас напитися. Дивюси на вас, та й ми, як якись казав, молодi лiта нагадують си.... Ба, де, кумо, тотi роки нашi! Ану — ко пережийте, та й вiбачєйте, що — м на старiсть данець нагадав. Гримає лише на дружину: Адi, видите, як плаче, та на кого, на мене? На мене, Ґаздине моя? То я тебе викорiнував на старiсть iз твоєï хати? Але за сердитими словами Iвана криється туга, i вiн говорить: Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить! Ill Пригощаючи гостей, Iван розповiдає, як вони дiйшли — таки згоди щодо вiд'ïзду. Сини його були письменнi, то й дiстали якогось листа та мапу [географiчну карту]. Вiдтодi в хатi тiльки й чути було про Канаду: Сини не хоте бути наймитами пiсля моє голови та й кажуть: Ти наш тато, та й заведи нас до землi, та дай нам хлiба, бо як нас роздiлиш, та й не буде з чим киватиси [тут нахилятися, хитатися]. Iван розумiє синiв, якi мрiють нормально жити, але йому жаль цiєï землi, щедро политоï його потом. Односельцi намагаються якось розрадити його: За цим краєм не варт собi туск до серця брати! Ца земля не годна кiлько народа здержати та й кiлькi бiди вiтримати. Мужик не годен, i вона не годна, обоє не годнi. Нiби й саранчi нема, але й пшеницi нема, а податки накипають. Але в Iвана свою думка. З болем говорить вiн про те, що молодь вiдвертається вiд землi, нехтує працею на нiй: Атож бог не гнiваеси на таких, що землю на гиндель [продаж, торгiвля] пускають? Тепер нiкому не треба землi, лиш викслiв та банкiв. Тепер молодi Ґазди мудрi настали, такi фаєрмани [крутiï], що землев не згорiли. Пiдiйшла старенька дружина Iвана, Катерина, i звернувся до людей та до неï чоловiк: Бог знає, як з нами далi буде... а я хочу з тобов перед цими людьми вiпрощитиси. Так, як слюбсми перед ними брали, та так хочу перед ними вiпрощитиси з тобов на смерть. Цi його слова вразили присутнiх пронизливою щирiстю i урочистiстю. Iван продовжував: А то тi, небого, в далеку могилу везу... Але сих слiв уже нiхто не чув, бо вiд жiночого стола надбiг плач, як вiтер, що з — помiж острих мечiв повiяв та всi голови мужикiв на груди похилив. IV Iван звертається до людей з двома проханнями: перше — найняти службу у церквi, як сповiстять сини, що старi померли: Може, пан бог менше грiха припише. Я грошi лишу Яковi, бо вiн молодий та й слушний чоловiк, та не сховав дiдiв грейцiр. Друге прохання Iвану нiби й незручно виголошувати, але разом iз тим вiн вiдчуває, що не може не сказати про це. Поставив Iван на тiм горбу, який увесь вiк обробляв, кам'яний хрест: Такий тєжкий, що гроб го не скине, мусить го на собi тримати так, як мене тримав. Хотiв — єм кiлько памнєтки по собi лишити. Той горб, його поле, був йому такий дорогий, що коли — м мiг, та й би — м го в пазуху сховав, та й взєв з собою у свiт. Банно ми за найменшов крiшкову селi, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки нiколи не перебаную [банувати — жалкувати, шкодувати за чимось]. Бо на тiм горбi лишив Iван багато сили, здоров'я i працi. Це для нього святе мiсце. Коли вiн говорив, сльоза котилася по щоцi: Та я вас просю, Ґазди, або ви, як мете на свiту недiлю поле свiтити, аби ви нiколи мого горба не минали. Усi присутнi бачили, як важливо це для нього, бо дивився на всiх, як коли би хотiв рядном простелитися, як коли би добрими, сивими очима хотiв навiки закопати в серцях гостей свою просьбу. I вiдповiв Iвану за всiх кум Михайло: Ми васусе будемо нагадувати, раз назавше. Були — сте порєдний чоловiк, не лiзли — сте натарапом [нахабно] на нiзкого, нiкому — сте не переорали, анi не пересiяли, чужого зеренця не порунтали [порунтати — рушити, взяти, вкрасти]. V Гостi сiли до столу i, добре пригостившись, почали розмовляти, кожен про своє. Нiхто нiкого не слухав, але мусили тi слова бути сказанi, хоч би й на вiтер. Один вихвалявся кiньми, iнший уголос мiркував: Били та катували наших татiв, та в ярем запрегали, а нам уже кусня хлiба не дають прожерти... Усякоï бесiди було багато, але вона розлiталася в найрiжнiщi сторони, як надгнилi дерева в старiм лiсi. Серед цього гамору спiвали Iван та Михайло, то нахилювалися до себе i тулили чоло до чола i сумували. Той спiв був дивним, брав за серце. Iван та й Михайло отак спiвали за молодiï лiта, що ïх на кедровiм мостi здогонили, а вони вже не хотiли назад вернутися до них навiть у гостi. VI Син нагадав батьковi, що вже б пора виходити, щоб устигнути до потягу. А Iван глянув на сина так, що той зблiд i подався назад. Посидiв старий якийсь час, поклавши голову в долонi, потiм рiшуче встав та й пiшов до хати збиратися, бо вже й справдi треба було виходити. Як уходили назад до хати, то цiла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прiрвалася, як би rope людське дунайську загату розiрвало — такий був плач. А Iван, ухопивши дружину, пустився з нею до танцю. Страшний то був танок: Люди задеревiли, а Iван термосив жiнкою, як би не мав уже гадки пустити ïï живу з рук. Вбiгли сини i силомiць винесли обоïх з хати. Але Iван ще i на подвiр'ï продовжував танцювати, а його дружина вчепилася руками за порiг та голосила: Ото — сми тi вiходила, ото — сми тi вiгризла оцими ногами! I все рукою показувала в повiтря, як глибоко вона той порiг виходила. VII Плоти попри дороги трiщали i падали — всi люди випроводжували Iвана. Вiн iшов зi старою, згорблений, в цайговiм, сивiм одiнню i щохвиля танцював польки. Аж як усi зупинилися перед хрестом, що Iван його поклав на горбi, то вiн трохи прочуняв i показував старiй хрест: — Видиш, стара, наш хрестик? Там є вiдбито i твоє намено. Не бiси, є i моє i твоє...

Метки ЛIТЕРАТУРА 40-60 ХХ РОКIВ XIX СТОЛIТТЯ, КАМIННИЙ ХРЕСТ, ВАСИЛЬ СТЕФАНИК, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
КАМIННИЙ ХРЕСТ