<< Главная страница

Сини



Категории Василь Стефаник ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Старий Максим волочив яру пшеницю кiньми добрими, молодими. Був вiн добрим хазяïном, мiцним чоловiком. Односельцi про нього говорили так: Старий пес, все лютий, але молодi конi ще мiцно тримає; бригадир, iззамолоду добре годований, та втратив обох синiв i вiдтодi все кричить i на полi, i в селi. Вiн справдi кричить, сам iз собою розмовляє, бо вже нi з ким бiльше. Була у Максима сiм'я, але тепер вiн залишився сам. Невеселi його думи про те, що вiн вже старий, що втрачає сили, але гiрше за все те, що самотнiй: Та на пiч, брє, я ще годен вилiзти, але пiч студена, облупана. Образи на стiнах почорнiли, а святi дивлються на пусту хату, як голоднi пси. Стара цiле житє обтикала ïх бервiнком та васильком та голуби перед ними золотила, аби ласкавi були, аби хата ясна була, аби дiти росли. З болем дорiкає Максим святим, що синiв нема, стару запорпав у землю... Єдине, що залишилося йому, — це праця на землi, i вiн працює завзято, вперто, майже без спочинку, аби тiльки не думати про свою самотнiсть. Вiн говорить до коней, звертається до сонця, навiть до своєï пораненоï ноги: Тепер або боли, або переставай, або як хочеш, а волочити таки будеш. Кожна дрiбничка навкруги нагадує йому про втрату: сонце, що свiтило його синам, пташка, за якою ганявся маленьким син Iван. Все це мало сенс: Так треба було робити. Твiй спiв i Iванова сопiлка iшли низом, а поверх вас сонце, i всi ви сипали божий глас i надо мною, i над всiм миром веселим. А крiзь сонце бог, як крiзь золоте сито, обсипав насясностев, i вся земля, всi люди вiдблискували золотом. Так то сонце розчинило весну на землi, яку великiм коритi. Згадка про щасливi й безжурнi роки ще бiльше вражає душу Максима, для якого свiт спочатку був сповнений поезiï, радостi. А нинi вiн з розпачем вигукує: Ех, сини моï, сини моï, де вашi голови покладенi?! Адже батько навiть не може на могилу до них сходити, тому й звертається до Бога: А я тобi не кажу: воскреси ïх, я тобi кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них... Максим ладен звертатися до цiлого свiту, аби хоч яку вiсточку, яку згадку про синiв мати. Кликав у свiт, сподiваючись на диво. Може, думав, залишилась у свiтi бодай кохана котрогось з синiв: Ти ще є на свiтi, а ïх нема жадного, то найдiть дорогу до мене та принесiть вiсть. Насипте студеноï роси на мiй сивий волос... Але мовчала земля, лише пташки, як завжди весною, усе спiвали. А старий, обезсилений, прилiг до землi i лежав так мовчки. Потiм почав лагiдно розповiдати про синiв: Послiднiй раз прийшов Андрiй: вiн був у мене вчений. Тату, — каже, — тепер iдемо воювати за Украïну. — За яку Украïну? А вiн пiдоймив шаблев груду землi та й каже: Оце Украïна, а тут, — i вiн справив шаблев у груди, — отут ïï кров; землю нашу iдем вiд ворога вiдбирати. Вiдвага й завзятiсть синiвських слiв наповнили серце Максима гордiстю за сина, i блиск його шаблi заслiпив очi: Сину, — кажу, — та є ще в мене менший вiд тебе Iван, бери i його на це дiло; вiн дужий, най вас обох закопаю у цу нашу землю, аби ворiг з цего корiння ïï не вiторгав у свiй бiк. Дружина Максима, як це почула, то немов закам'янiла, нiби серце материнське чуло бiду. Свiт для неï вiдразу потьмянiв. Старий згадує: А рано вони оба виходили, а стара сперлася на ворота та не говорила, але так здалека дивиласи, як з неба. А як я ïх скидав на колiï, то — м сказав: Андрiю, Iване, взад не йдiть, за мене пам'єтайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла... До пiзнього вечора Максим водив конi по нивi ...замазаний грязюкою, обдертий, кривавий, вiн неначе западався в землю, бо не хотiв повертатися до самотньоï хати. Та пiзно ввечерi, упоравшись з коровами, кiньми та вiвцями, прийшов додому. Йому було жаль навiть цю спорожнiлу хату, немов живу iстоту: Ти, небого, геть затихла, замертвiла, як би в тебе хто нiж упхав, не годна слова сказати... Та я в тобi ще розгрiбу трохи вогню... Зваривши собi кулешу, убрав бiлу сорочку, повечеряв i став до молитви: Ати, Мати Божа, будь мойов Ґаздинев; ти з своïм сином посерединi, а коло тебе Андрiй та Iван по боках... Ти дала сина одного, а я двох.

Метки ЛIТЕРАТУРА 40-60 ХХ РОКIВ XIX СТОЛIТТЯ, СИНИ, ВАСИЛЬ СТЕФАНИК, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Сини


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация